Японська газета – про лікування постраждалих від війни в Україні

Японське видання Mainichi Shimbun, одна з найстаріших щоденних газет Японії, опублікувало матеріал спеціального кореспондента Хіроакі Міякави, присвячений роботі українських щелепно-лицевих хірургів в умовах повномасштабної війни.

У центрі статті – діяльність професора Андрія Копчака та фахівців Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, які лікують військових і цивільних із тяжкими мінно-вибуховими пораненнями обличчя. Автор розповідає не лише про складність реконструктивних операцій, а й про психологічні та соціальні наслідки втрати частини обличчя, роль сучасних технологій, 3D-друку та штучного інтелекту в поверненні пацієнтів до повноцінного життя.

Нижче публікуємо переклад статті українською мовою.

Що означає втратити обличчя

Автор: Хіроакі Міякава
Mainichi Shimbun, 3 червня 2026 року

Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, яке розпочалося у лютому 2022 року, призвело до появи великої кількості поранених, які внаслідок бойових дій втратили частину обличчя або зазнали тяжких деформацій.

Лікар Андрій Копчак з Кафедри щелепно-лицевої хірургії Національного медичного університету імені О.О. Богомольця в Києві застосовує сучасні методи лікування таких пацієнтів і допомагає їм повернутися до суспільного життя.

За словами Андрія Копчака, кількість операцій із реконструкції обличчя в Україні сягає сотень у кожному окремому медичному закладі. Більшість поранень спричинені вибухами артилерійських боєприпасів, дронів-камікадзе та інших вибухових пристроїв.

Російські безпілотники, які контролюють місцевість із повітря, часто затримують евакуацію поранених, через що їхній стан погіршується.

Від війни потерпають і цивільні. Серед пацієнтів Андрія Копчака – молода мати, яка потрапила під російський обстріл на залізничній станції на сході України, неподалік від лінії фронту. Намагаючись захистити немовля, вона закрила його собою та дістала тяжке поранення обличчя.

Жінка вже перенесла багато операцій, однак потребує подальшого хірургічного лікування для відновлення функції лицевого нерва.

«Втрата частини обличчя — це зовсім не те саме, що втрата руки або ноги», – говорить Андрій Копчак.

Функцію кінцівки певною мірою можна компенсувати протезом. Однак замінити око, ніс або рот значно складніше. Через травму можуть виникати порушення прохідності дихальних шляхів і проблеми з диханням.

Пересадка кісткової тканини, багатоетапне хірургічне лікування та реабілітація можуть тривати до п’яти років.

«Але найсерйозніша проблема полягає в тому, що деякі люди через свою зовнішність перестають виходити з дому. Повністю повернути обличчя до стану, який був до поранення, неможливо. Проте надзвичайно важливо відновити зовнішність настільки, щоб людина могла почуватися прийнятою суспільством», – пояснює лікар.

Надію дають сучасні технології

Розвиток технологій відкриває нові можливості для реконструктивної хірургії.

Лікарі використовують найсучасніші методи та виготовлені за допомогою 3D-друку індивідуальні конструкції з титану й полімерних матеріалів, щоб заміщувати втрачені ділянки кісток.

«У майбутньому розвиток біоінженерії дозволить створювати конструкції, які будуть ще більше схожими на справжню кісткову тканину», – зазначає Андрій Копчак.

Також тривають спроби застосовувати штучний інтелект для аналізу зовнішності пацієнта до поранення та планування реконструкції.

За словами лікаря, для підвищення точності алгоритмів штучного інтелекту потрібна велика кількість клінічних даних.

«І саме тут такі дані, на жаль, є. Після Другої світової війни було небагато воєн, які призвели б до такої кількості тяжко поранених», – говорить він.

Наразі витрати на реконструктивні операції частково покривають благодійні організації. Водночас в Україні обговорюється можливість державного фінансування та компенсації такого лікування.

Повернення зовнішності – це повернення людини до суспільства

Фільм «Людина-слон», що вийшов на екрани у 1980 році, розповідає реальну історію чоловіка, який жив у Великій Британії у XIX столітті. Через рідкісне захворювання його обличчя було тяжко деформоване, а суспільство дивилося на нього з цікавістю та упередженням, завдаючи йому глибоких страждань.

Можливо, навіть сьогодні неможливо повністю позбутися суспільних стереотипів, пов’язаних із зовнішністю.

Однак розвиток медицини дає відчуття світла і надії: досвід, отриманий ціною численних людських жертв, одного дня може допомогти врятувати інших і повернути їм можливість жити повноцінним життям.